Передплата друкованого видання на 2022 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Михайло Дмитрук: Коли нас призначали, президент сказав: «У вас є право на три дзвінки...»

Як в Жидачеві готувався замах на Михайла Бродського, чому Дмитрук «постраждав» через конфлікт інтересів між «Дунапаком» і ЖЦПК, як голова РДА возив у Лисків подарунок від Кучми. Про все це і багато ще чого цікавого читайте в цьому інтерв’ю…

Ми продовжуємо інтерв’ю в рубриці «Ті, кого народ наділив владою» з людьми, які у певні періоди були представниками виконавчої гілки влади у Жидачівському районі. Із сьогоднішнім співрозмовником ми зустрілися у Стрию в офісі Народного Руху. Михайло Юрійович Дмитрук. З 1999 по 2002 він був головою Жидачівської РДА.

– Михайле Юрійовичу, де Ви народилися?

– Двадцять років вже майже пройшло: в 1999 я був призначений, в 2002 переведений до Старосамбірського району. Аж не віриться.

Народився я на Івано-Франківщині, Коломийський район, село Богородичин. Як і всі, ходив до школи, в селі було тільки чотири класи, тому після початкової школи довелось ходити щодня шість кілометрів до школи в сусідньому селі. Врешті, я не витримав «лихої долі», закінчив вісім класів і подався до Коломиї, де поступив у професійно-технічне училище. Закінчив його з відзнакою за спеціальністю столяр-станочник по деревообробці. Як нині пам’ятаю свою першу картину «Русалка», вирізьблену на дереві, яку привіз мамі, і вона була дуже рада за сина...

Далі було навчання у Івано-Франківському інституті нафти і газу на факультеті автоматизації економіки, закінчив його за спеціальністю інженер-електромеханік. Життя заставляло вчитися, і маю аж три фахи: перша освіта – інженер, друга – юрист, третя – економіст. Моя мама казала: «Що ти три рази вчишся, ти ж вроді мудрий...»

Як я опинився на Стрийщині? Одружився, дружину направили працювати на Дашавський сажовий завод. Довелося їхати за жінкою... Я влаштувався на робу на Стрийський завод ковальського устаткування. Це було потужне підприємство, його продукція експортувалася у десять країн.

Спочатку працював майстром, потім старшим майстром, коли йшов – працював начальником енергосилового цеху. Наш завод мав підшефний колгосп ім. 17 вересня у Дашаві. Наш генеральний запросив мене якось і каже: «Михайле Юрійовичу, колгосп хоче впроваджувати нову технологію обробки брикетів соломи з каустичною содою для покращення продуктивності. Поїдь, розберися». Я приїхав, подивився. Для мене цю схему було впровадити без проблем. Ми це зробили, запустили буквально за два тижні. Моє перебування в господарстві співпало з приїздом секретаря ЦК по селу Мозгового. Йому розповіли, хто і як запустив цю лінію, а він і питає у них: «Чому в нас немає таких інженерів?».

Тоді почали до мене їздити посланці і переманювати до сільського господарства. Так воювали між собою секретарі міста і району, що все ж таки я попав у РАПО, мені дали посаду – головний інженер РАПО. То був якраз 85-й рік, народився син. До шостої працюю, їду додому, вдома до дванадцятої ночі сиджу, бо інженерія у господарстві і промисловості, особливо в нафтохімії, – це трішки інакше. Але нічого, довелось освоїти.

Саме тоді в Кавську запустили відомий радгосп-комбінат «Галичина», відкрили там свинофабрику. При проєктуванні наробили промахів. У воді у тисячі раз більше заліза, ніж показали в технічних умовах, всі поїлки забиваються, поросята падають. Приїхав Михайло Васильович Гладій, який був там директором, і каже: «Михайле Юрійовичу, мусиш йти туди першим заступником, бо діла не буде». Я рік днював і ночував на кріслах. Збудували ми нові свердловини, зробили систему очистки води. Тоді, до речі, там з Жидачівщини земляк ваш працював – Михайло Литвин, був головним енергетиком. Фахівець. Це все почало працювати.

– Що змінилося у вашій біографії, коли розпався Союз і Україна отримала Незалежність? Багато керівників того часу кажуть, що почався розвал економіки, занепад виробництв.

– З початком процесів побудови України на Стрийщині політичні моменти переважали над економікою. Правильно це чи ні і чи так мало бути, сьогодні важко сказати. Тоді на перших ролях був Народний Рух. Головою у Стрию був Михайло Щерба, якого я добре знав. Ми з ним працювали на одному заводі, я його підтримував на виборах. Але так вийшло, що через суд представником президента чи головою (не пам’ятаю, як це тоді називалося) став Степан Павлів, який очолив владу у Стрию. І коли до мене прийшов редактор газети «Гомін Волі» Степан Турчин і питає: «Ну що ви скажете з приводу того, що керівником району прийшов Степан Васильович», я відповів: могутній чоловік, порядний, це мій наставник, але поїзд його пішов, він вже не зможе робити приватизацію. А тоді якраз запускався процес паювання землі і майна колгоспів.

Пройшло три місяці, він якось заїхав до мене і питає: «Ну що, чий поїзд пішов?» Я все зрозумів, написав заяву, спокійно пішов, без ніяких проблем... Зайнявся бізнесом, проте пройшов час, мене знову згадали та запросили до адміністрації начальником управління сільського господарства, а потім першим заступником.

– Хто тоді був головою держадміністрації у Стрию?

– Тоді був Кухар Євген Володимирович.

– Хто і як Вам запропонував йти до Жидачева?

– Планувався приїзд до Жидачева Леоніда Кучми, президента України. Як мені вже потім розповідали, до приїзду Кучми, щоб трохи «задовольнити» населення, закинули пару мільйонів на пенсії, бо тоді були повальні борги з виплат пенсій і зарплат. І банально ці гроші просто не встигли роздати людям. Тому що пошта може брати не більше 300 тисяч, а треба було рознести 2-3 млн.

Президент приїхав – народ шумить, плаче, зарплат нема, пенсій нема... Після Жидачева Леонід Кучма поїхав до Дрогобича, де відкривали пам’ятник. Ми з головою на межі району зустрічаємо делегацію. В Угерську вчителі, лікарі, хліб-сіль і так далі. Кучма виходить і каже: «Ну що, жіночки, будемо знову сваритися за зарплату, за пенсію». «Та ні, Леоніде Даниловичу, у нас все нормально, ви нам Україну збережіть...» Він і питає: як так, в Жидачеві – нема, а в Стрию є... Ну то приєднайте Жидачівський район до Стрийського... Ми сіли в його мікроавтобус і пояснили, що в нас пішла трошки економіка, підприємства почали відновлюватися, борги гаситися. Тоді президент закликав до себе куратора області і каже йому, щоб він залишався і не приїжджав, поки не вирішить кадрові питання...

Я вийшов у Нежухові і поїхав займатися роботою. Це був кінець тижня, а у вівторок дзвонить мені Степан Сенчук, заступник голови ОДА Михайла Гладія, і каже, щоб я їхав в ОДА. Думаю, будуть, напевно, знімати...Приїжджаю, а мені кажуть: до Жидачева поїхав куратор, тебе пропонують на голову райдержадміністрації... Я зайшов до Василя Базіва, кажу: Василю Андрійовичу, мене нічого не питали, я не піду, в нас у Стрию зарплата, в нас пенсія, в нас нормальні відносини з головою, у нас все нормально. А він набрав Гладія по телефону, і Михайло Васильович мені каже: ти що не розумієш, що таке буває раз у житті: відмовишся тепер, більше не запропонують ніколи.

На другий день зранку телефонують і кажуть: приїжджай, нічого ми в Жидачеві не домовилися з місцевою владою, йди оформляй документи і працюй. Через тиждень дзвонять, що треба їхати в Кабінет міністрів, пройти співбесіду. Поїхав, пройшов співбесіду, а на другий день ми мали йти в адміністрацію президента. Прийшов туди, сиджу чекаю, ніхто мені не дзвонить, не кличе. Зачекав я так до шостої вечора, сів у машину й поїхав додому... Думаю, слава Богу...

А що сталося? Коли ми прийшли до Валерія Пустовойтенка, один з його підлеглих спитав: а хто на Жидачів? Кажу – я. Там чоловік є, і називають прізвище Озарко, є таке бачення, що він має бути першим заступником. Кажу, я їздив до Жидачева, знайомився, там є чинний перший заступник, наскільки ми мали розмову, грамотний толковий, знає справу. Я нова людина, зараз ще при-йде заступник новий – це мене не влаштовує (потім я вже познайомився з Озарком – це нормальний чоловік, толковий, просто тоді я його не знав). Виявляється, цей мій «демарш» не сподобався, але все ж вирішили по мені позитивно. 11 година вечора, під’їжджаю до Кам’янки-Бузької, на посту міліції зупиняють. Кажуть: «Ви Дмитрук? Вже дзвоніть до заступника Миколи Лазуркевича». Дають телефон. А він мені: «Ти чого поїхав? Пустовойтенко повернувся з Донецька, ми Литвину подзвонили і вже все погодили, буде той заступник, якого ти хочеш». Розвертаюсь, бо зранку треба бути в Адміністрації президента...

Тоді, пам’ятаю, на зустрічі Леонід Кучма сказав: «Ви маєте право на три дзвінки, після четвертого на ранок рахуйте, що ви вже звільнені. Я завжди знайду час з вами переговорити, але якщо ви будете дуже часто дзвонити, значить, я помилився у вашому призначенні. Практично всі на місцях вам підпорядковані, з СБУ співпрацюйте». І вже ніби все закінчили, а президент питає: «Хто в Жидачів йде?» Думаю, знову якась халепа, а він каже: «Мене там в Жидачеві завідуюча Народним домом на весілля запросила, ти там подзвони, хай підготують подарунки і поїдь в суботу від мене привітаєш».

Я подзвонив Стефі Михайлівні Ковальській, начальниці фінуправління, кажу: щось готуйте... Поки приїхав, купили кольоровий телевізор, квіти. В суботу на 12 годину їдемо в Лисків, полями, телебачення львівське з нами, їде заступник з організаційних питань Микола Лазуркевич, загалом чоловік 30. Під’їжджаємо, а нам назустріч коником красивим білим з червоними плямами молодята. Приїхали ми, привітали, подарунки вручили, сіли, нас пригостили. Підійшли музиканти, перший танець я з молодою танцював... Так почалася робота на Жидачівщині...

Після того ще було разів десять запрошень, спочатку ніс подарунки, після того обмежувався листівкою, підписаною президентом... Прийшовши на посаду, я нікого не міняв. Кажу: хто хоче співпрацювати – працюємо, хто не хоче – кажіть... Григороій Телішевський був тоді головою районної ради. Порядніший чоловік.

На відміну від Стрийщини на Жидачівщині була значно гірша економічна ситуація. Коли вникнув у проблеми з ЖЦПК, Подорожненського рудника, зрозумів, що треба говорити з керівниками і власниками. Зустрівся з Михайлом Бродським, Сергієм Рубаном, який був головою спостережної ради на ЖЦПК, і кажу: дивіться, я людина, яка за підприємництво горою, немає значення чи це ФОП, чи це малий фермер, чи просто селянське господарство, чи комбінат. Я буду всіх підтримувати, але, шановний, у вас мільйони недоїмки, тобто недоплата по державному бюджету – це ПДВ в основному, і у вас недоїмка по місцевих бюджетах, це невиплата заробітної плати, заборгованість. Вони кажуть: давайте домовимося. Я кажу: 25 числа нам доводять завдання по надходженнях і податках, ви ці цифри закриваєте, і я маю виконання, а ви не маєте боргів перед бюджетом. Вони погодилися. І пішли кошти, почалася робота. Я був готовий до цих бюджетних відносин, я їх досконало знав. Тоді по-іншому не можна було, пішли гроші, пішло наповнення бюджету. Пам’ятаю, приходить до мене голова райвно Василь Свид і каже: ну як так, дотепер не було, а тепер вже є. Ні це не якесь чудо сталося, що я прийшов. Це команда почала працювати, знайшли спільну мову зі всіма відділами, управліннями, силовими структурами. Почалася нормальна співпраця. Я познайомився з багатьма керівниками. Серед усіх дуже добре співпрацювали з директором ЖЦПК Михайлом Титикалом. Це дуже порядний чоловік, я б його назвав навіть державним діячем. Хоч я бачив і казав йому, що власники незадоволені тим, що він надто самостійний і має позицію. Володимир Левко тоді очолив Поліграфмаш, який теж почав підійматися. І якщо вже так забігати наперед на три роки, коли я прийшов, було на 70 млн товарної продукції, коли йшов – було на 370 млн...

Більше мільйона ми дали в сільське господарство безповоротної допомоги. Але ми кошти не давали, давали добрива, пальне, захист. Якось приходить до мене директор спиртозаводу і каже: «Дивіться яка ситуація, мене призначили, виробництво «розкурочене», мені бракує пів мільйона, щоб зробити реконструкцію, наростити ректаційну колону, щоб випускати якісну продукцію». Я дзвоню Стефі Ковальській, до речі, вона великий фахівець, їй слід віддати належне. Для голови адміністрації правильно і законно розпоряджатися фінансами, без керівника фінвідділу важко. Кошти треба було залучати, в Кабінеті міністрів доводилося майже жити.

Телефоную їй, кажу: треба пів мільйона бюджетної позички. Ми дали цю позичку. В нас були кошти на той час вільні. Під відсоток інфляції, інфляція тоді складала 3,5%. Я кажу директору: якщо не запустите, буде проблема. Запустили спиртозавод, наші господарства почали возити на переробку зерно. Це був 2000 рік.

– Все було гладко, набирали оберти підприємства, які залишилися працювати, але продзвенів дзвіночок. Що тоді сталося, що почалися протистояння між владою і ЖЦПК?

– Це не між владою почалися непорозуміння, це на комбінаті між власниками та керівництвом підприємства «пробігла кішка». Перші проблеми почалися після святкування 50 років комбінату. Не знаю, може, у них і ще раніше були якісь непорозуміння, але мені здалося, що саме після святкування. Хоч і політична ситуація тоді виглядала дуже непростою. Мені подзвонили, що на Бродського, який мав приїхати в Жидачів, готують замах...

– А звідки подзвонили?

– Звідки? Спецслужби. Я подзвонив Бродському, з яким ми були знайомі, і кажу: Михайле Юрійовичу, ну от тебе тут завалять, а мене попри тебе за що?

Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

Закінчення в наступному випуску.

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин