Передплата друкованого видання на 2022 рік

Індекс видання: 30496

Часопис "НОВИЙ ЧАС"

Тематика: Громадсько-політичні та літературно-художні видання

Мінімальний строк передплати: 1 міс.

Передплатити

Відома і невідома галичанка Олександра Черпіта

З цією надзвичайною жінкою було завжди приємно спілкуватися. Вона була із кагорти ще «тої» галицької інтелігенції, яка ототожнювалася з такими поняттями як освідченість, ввічливість, толерантність, працелюбність і скромність. Цей ряд епітетів можна ще довго продовжувати. Як часто буває, звів нас і познайомив випадок: мешканці будинку в якому жила п. Олександра мали конфлікт із дирекцією школи-інтернату. Редакції "Нового часу доводилось кілька разів втручатися, аби захистити право жити у своєму помешканню жінці-пенсіонеру. Тоді, пам’ятаю у запалі якось у мене «вирвалося» до адміністрації школи: - «ви по- справжньому оціните п. Олександру тоді коли на школі вішатимете пам’ятну дошку про те що ця жінка у вас працювала…».

Однак сьогодні мова не про це. Нині, коли її вже з нами немає, хочу запропонувати нашим читачам інтерв’ю, яке ми зробили з п.Олександрою у 2008 році.

Якось так сталося, що на сторінках часопису ми чимало говорили про творчість Олександри Черпіти. Але жодного разу не згадували про її життєвий шлях, ті сили, що плекали великий національний дух, яким наповнена уся сутність цієї галичанки. І безмежно дивує, змушує захоплюватись якраз міцність цього духу, ясний і могутній розум цієї жінки, такої на вигляд тендітної. А яка енергетика, Боже мій! Щиро заздрим. Як і тому, що вона зуміла попри всі негаразди і недуги акумулювати свої сили і вийти на вищий рівень - рівень творчої особистості. Хоч, по правді, вона завжди такою була».

Справжнє творче натхнення прийшло до Олександри Черпіти тоді, коли для багатьох цей період характеризується висловом «життя прожито» - на пенсії. Саме тоді, життєвий досвід, думка митця, нестримне бажання повідати людям правду сплелися воєдино, і світ побачив роман у фрагментах - трилогію "Галичина -terra-incognita", де вона показала суспільні відносини в Галичині на фоні історичних подій другої половини ХХ та початку ХХІ століть.

Перша частина була видана видавництвом «Червона калина» (м. Львів) у 2002 році, друга - в м. Стрию 2005 року і третя - 2007 року видавництвом «Каменяр» у Львові. Невеликими тиражами: від 500 до 1000 екземплярів.

Під час розмови Олександра Романівна, сміючись, зауважила, що через героїв, виведених у книзі, було чимало непорозумінь, зазнала і прикрощів. Бо не тільки співпадали імена та прізвища, через певні обставини, характерні риси, люди пізнавали своїх знайомих, друзів або недругів. Бували випадки, коли через це телефонували автору і ставили претензії. Смішно, на перший погляд. А по суті свідчить, що життєва правда, подана у своєрідному стилі й формі, є основною силою твору Олекси Чинилук.

Хто ховався під псевдо Олекса Чинилук?

А що ж сама п. Олександра? Звідки вона і яких коренів? Знаємо, що була вчителем біології у школі в с. Покрівцях, закінчила заочно філологічний факультет Львівського університету. З 1952 року перейшла на роботу у Лівчицьку спецшколу, де працювала спочатку учителем мови, а закінчивши дефектологію, трудилась логопедом - аж до самого виходу на пенсію. У її доробку - методичний посібник «Курс роботи з логопатами-дислексиками».

На запитання, як народилась її книга, п. Олександра відповідала: «Старі люди живуть спогадами. І на основі своїх спогадів почала фантазувати. Так все разом почало складатися у новели. Звідси мої книги ... А фантазерка я була з дитинства».

Під час цієї нашої зустрічі п. Черпіта знову подивувала нас. З її розповіді ми дізналися безліч цікавостей не тільки про мінливості долі власне п. Олександри, а й чимало невідомого з її життя. Але почнемо з початку. І так, як розповіла сама Олександра Романівна:

Рідна Бібрка

- Народилась я у м. Бібрці 25 грудня 1925 року (до слова, 25 - моє улюблене число) в освіченій родині. Батько за фахом був учителем математики. Однак через те, що польська влада не дуже допускала українців до викладання, займався організацією кооперативів по селах. Пізніше тато дістав у магістраті посаду головного бухгалтера. Але багато часу приділяв суспільній роботі. За Польщі так було заведено, якщо глава сім'ї добре заробляв, дружина гляділа за домівкою і дітьми. Мама захоплювалася малюванням, літературою, багато читала, писала, але для себе. Взагалі в сім'ї високо цінувались усі види мистецтва. Виростала я в атмосфері пісні, поезії, музики і театру. Мала ще молодшого на 4 роки брата Ігоря.

У Бібрці була польська жіноча школа-семирічка. Закінчила її 1938 року. Хто хотів навчатися далі (у гімназії), той закінчував 6 класів. У школі з усіх предметів мала «дуже добре», лише з польської – «добре». Така була дискримінація.

Після школи здала екзамени у Львівську академічну гімназію (що поруч з політехнічним інститутом) з українською мовою викладання. Тато найняв вчительку, з української мови. Саме їй завдячую за таке ґрунтовне знання рідної мови.

У гімназії урок тривав 45 хвилин. З польської мови йшла дуже добра. Але, як і більшість учениць, боялась латини. Любила античну літературу. Історія, географія у гімназії викладались польською. Провчилася там лише один рік. А 1939-го почалася війна. Щоправда, це там у Польщі, а до нас прийшли перші совіти. У Бібрці зробили школу-десятирічку. І щоб не сидіти у Львові, тим більше, що дуже тужила за домівкою, повернулась додому. Враховуючи, що мій тато був «гнаний» за поляків, а також його освітній рівень, він отримав посаду директора школи. Ми наївно вірили, що «визволителі» українізують нашу Галичину і всю Західну Україну. Щиро вірили...

Знищила радянська влада всю інтелігенцію у Бібрці. Скликали ніби на збори, а потім всіх арештували і згодом розстріляли. Після того, як німці захопили наше містечко, знайшли останки тих людей, залитих вапном.

Життя у Львові у будинку Франків

Пригадую, що, хоч дуже скучала за домом, було мені у Львові не так вже й погано. Жила у цьотки - старшої маминої сестри Катерини Франко (дружини Тараса - сина Франка) у будинку, який поставив сам Іван Якович. Зараз там знаходиться музей нашого славетного Каменяра.

Дуже чудесна людина була моя тітка Катерина, не робила ніякої різниці між мною і своїми дітьми. Так само і вуйко Тарас. Нелегке було його життя. За Польщі - безробітний, хоч закінчив Віденські курси. Бо не знайшлося тут місця для Франкового сина - освіченого і розумного. Дали йому уроки фізкультури у школі с. Ряшева Жешувського воєводства.

У Тараса і Катерини Франків жити було дуже цікаво. Разом з їх дітьми Зенею, Любою і Роландом, ми ходили до гімназії, вчили уроки. А ще - бігали по садибі, лазили на вишні, які росли біля їх помешкання.

Навчив мене Тарас Іванович грати у великий теніс, і потім, уже студенткою університету, я була чемпіонкою міста з цього популярного й тоді виду спорту.

Згадую бабцю Ольгу Франко (дівоче Хорунжинська), дружину Івана Яковича. Після того, як трагічно загинув їх старший син Андрій, вона «зачинилась» у собі. Але була тиха. Ольга Франко мала манію - їй здавалося, що всі хочуть її отруїти. Та здебільшого вона тихенько сиділа на третьому поверсі й рідко спускалася вниз. Кликала бабця Ольга мене по-східняцьки «Саша», всі ж решта називали або Леся, або Гайця.

Як ви вже, певно, знаєте, І. Франко привіз дружину зі сходу - з Києва, бо мріяв про об'єднання України навіть у такий спосіб. Знала про це і бабця Оля. Та не була щасливою вона у шлюбі. Було кличе мене тихенько: «Саша, Саша». Головою хитає і пошепки промовляє: «Не для мене він писав ті вірші, не для мене». І плаче...

Знала-бо, що єдиним і безнадійним коханням її чоловіка була полька Целіна Зігмонтовська - героїня збірки «Зів'яле листя». І любов ця зародилася ще до зустрічі Франка з Ольгою. Целіна тоді проігнорувала Франка, бо не сподобала гонорова полька його через зовнішність, тому що був рудий, малий, незавидний. Сам же Франко ту любов проніс через усе життя. Ольга це завжди відчувала. Однак, коли він був вже тяжко хворий, Целіна була біля нього. Тоді йшла війна - Перша світова. Пані Зігмонтовська врешті-решт зрозуміла, що не звичайний мужик-русин її кохав. Сумно, що це розуміння прийшло вже тоді, коли Франко був майже спаралізований.

Коли Іван Якович помер 1916 року, його дружина знаходилась у психіатричній лікарні.

Пригадую, там у бабці, на другому поверсі стояла купа банок з горіхами чи ще з чимось. З часом все покрилось павутинням, пліснявою. Не один раз ми з Зенею їй говорили: «Бабцю, ми зробимо порядок». І завжди вона відповідала: «Ні, не треба». Не переносила, коли її речі рухали.

Була Бабця Оля дуже доброю. За видання творів Франка отримувала гроші і все роздавала дітям. Бувало вийде на ґанок, попросить когось з нас зірвати вишню, і за це дарувала нам злотий.

Моя тітка Катерина знала, що вона страшенно любить вареники. Та коли кликали її, щоб ними поласувати, - не йшла, відмовлялася… Знайшли другий вихід: тітка було наліпить пирогів, наскладає їх на стільниці і поставить на сходи. Бабця сходила вниз, похапцем вареники у фартушок - і скоренько нагору. Через день їх робили…

Тато розповідав, що у 1912 році, коли вийшов «Мойсей», студентство, молодь влаштували Івану Яковичу велике торжество. Батькові моєму доручили прочитати уривок "Народе мій" як кращому декламатору (тато народився 1898 року й на час виходу «Мойсея» був студентом). І коли він прочитав цю поему, в І. Франка потекли сльози...

Син Івана Яковича - Тарас - був дотепний чоловік, оригінально-парадоксальний у поведінці. Якийсь час він був директором музею Франка. Опалення було пічне, тому вартувало зусиль обігріти чималий будинок. Проте Тарас Іванович сам різав дрова, опалював, дивився за порядком. Бувало, приходить делегація в музей, і у "рубача" питає: «А де директор?» Хто ж міг подумати, що се і є директор? Як відкрили музей, родину Франків переселили у інший будинок, де жив Михайло Грушевський.

Можливо, не всі знають, що Тарас Франко служив в УГА. Був у полоні. Його мама Ольга їздила до Москви, щоб визволити сина. Вуйко Тарас розповідав: «Приходить вартовий і питає: «Хто є Торос Френкель?» Я здогадався, що це викликають мене. Підняв руку і зголосився».

Як ми стали родичами з Франками? Коли Тарас повернувся з полону, зустрів у Бібрці мою тітку Катерину, мамину молодшу сестру. Напівсироту, ще й бідну дівчину. Вони покохали один одного. У позиченій суконці Катерина брала шлюб. І так у любові й злагоді вони прожили все життя, виховали чудових дітей, які стали особливими виразниками національної свідомості, самопожертви, інтелектуальної відповідальності, носіями тих особливих рис їх великого предка.

«Мої університети»

Цікаво, що німці заборонили дівчатам ходити до школи. Але повернулися деякі репатріанти, які мали статус рейхсдойче. Серед них був і п. Кубійович. Саме він посприяв, щоб українські дівчата ходили до гімназії. Мені написала листа Зеня Франко, що у Станіславові відкрили гімназію. Я без вагань вирішила їхати вступати. Як потім виявилось, на одне місце в гімназії (тут мало навчатись 40 хлопців і всього 5 дівчат) претендувала я та Іванка Заморок - дочка професора, що тут викладав. Я виграла екзамен і поступила. Ми знову були всі разом, бо моя тітка завідувала хлоп'ячою бурсою в Станіславові, а Тараса Франка знову обійшли - його призначили вчителювати у торговій школі.

За новою системою це була 4-річна гімназія, де нам треба було провчитися два роки. І я закінчила її 1944 року. Важкі то були часи, напівголодні.

Наближався фронт. Маса народу тоді втікала. Ми виїхали на Лемківщину, потім репатріювались. А далі… Не хочу говорити і згадувати про це, надто важко.

1944 року поступила на біологічний факультет Львівського педінституту, який потім перевели у Дрогобич. У післявоєнному Львові були неповторні вечоринки у Франків. Зеня була їх душею. Нелегка доля припала їй, як і всім нащадкам Франка. Крізь усе життя пронесла вона терновий вінок Франкового імені.

Після закінчення університету я викладала біологію у Покрівецькій школі, де моя тітка була директором. Потім почали набирати у школу для глухонімих, що в Лівчицях, а затим тут відкрили спецшколу-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку. Заочно я перекваліфікувалась на філолога. Працювала в інтернаті й мовником, і дефектологом, закінчивши логопедичний факультет у Києві.

Цікаво жилося і працювалось у нашому колективі. Скільком дітям допомогли. Згадую Бронека, хлопчика, що не міг вчитися навіть у першому класі. А ми його витягнули. Потім добре вчився, був активний, артистичний, брав участь у всіх заходах, які ми проводили до свят. Тепер великий бізнесмен у Польщі. Досі вітає з святами. Такі цікаві й веселі карнавали, концерти, вечори влаштовували для дітей, залучаючи всіх без винятку! До свят писала сценарії, п'єси.

Щодо особистого життя. Я вийшла заміж пізно - у 32 роки. Вже й поставила хрест на заміжжі. Аж прислали нам завуча – «француза» Василя Черпіту. Він викладав і німецьку мову. Так зустріла свою долю. Чоловік мій був мобілізований до армії. Повернувся. І от прожили чверть віку. Виховали сина, дочку. Тепер одна. Чоловік помер, діти роз'їхались. Хоч ні вони, ні внуки не забувають, і телефонують, і навідують, і опікуються. Але живу сама, не хочу створювати дітям проблем. У молодих їх завжди так багато. Спілкуюся часто з коліжанками, що теж додає чималої моральної і духовної підтримки.

"Коріння Тerra incognita"

Хтось думає що Моя "Галичини - Тerra incognita" з'явилась одразу! Це, звісно, не так. Мало не з дитинства я писала п'єси і відразу ставили їх. У сінях влаштовували сцену.

Ви чули про театр Стадника? Потім вже були «заньківчани». Їздили «стадниківці» по містах і заробляли кошти. Квартирували артисти в інтелігенції на хатах, у тому числі й у нас. Ну, і давали нам контрамарки. Яке на мене сильне враження справила «Наталка-Полтавка», годі навіть говорити. Це перевтілення на сцені збурило мою душу.

І за радянської влади писала п'єси, ставила вистави з дітьми. Першу прозову збірку про вчителів послала у «Радянську освіту». Але вона так і не була видана. Надіслали відповідь, що написано гарно, але не для загалу. На тому і скінчилося. Та й не було коли займатися творчістю. Сім'я, клопоти, робота.

Мені зорганізували ювілей на 80-річчя. І склали такого вірша: "Всіх дітей порозганяла, бо писателькою стала...". Десь істина є. Творчість не любить суєти. Коли залишилась сама у відносному спокої і не переобтяжена турботами, спогади вилились у першу книгу (і вона найбільш автобіографічна), потім - друга. Писала про все, що діялось і діється. І третя - те ж про нас самих. Адже варто на себе подивитися збоку.

Творчі плани? Продовження «Галичини...» не передбачається, бо не буває тетралогій, тільки трилогії. Ледве відбула презентацію, і поки що говорити зарано, але матеріал зібраний. Чи встигну? Скажу словами Артура Шопенгауера, які стали моїм життєвим кредо: «Немає кращої розради в старості, аніж свідомість того, що вдалося всю сили влити у творіння, що не старіють як люди».

Андрій ДАНИЛЕЦЬ.

Світлана УШАКОВА.

 


Надрукувати  

Відео

Презентація нового роману Роксолани Сьоми "Світи суміжні"

Виставка народного одягу Жидачівщини

Виставка "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни"

Народний часопис Жидачівщини "Новий Час"

81700, Львівська обл., Жидачівський район, місто Жидачів, ВУЛИЦЯ ЧАЙКОВСЬКОГО, будинок 1

Тел./факс: 032-393-14-01,

068-506-23-83

Відділ реклами: 093-240-40-56

E-mail: info@newtime.lviv.ua

Головний редактор: Андрій Данилець

Редакційна колегія: А. Данилець, О. Франків

Завідувач відділу: Оксана Франків

Відповідальний секретар: Іван Кофлик

Оглядач: Марія Татчин