Коли народ не має голосу, це відчувається навіть тоді, коли співають гімн.
Особистості Трагічні події в Чорному Острові
Трагічні події в Чорному Острові PDF Друк
П'ятниця, 16 вересня 2011, 09:33

Кожного року 14 серпня до символічної повстанської могили, що в с. Чорному Острові, приходять жителі ближніх й дальніх околиць - із сіл Городища, Чорного Острова, Отиневич, Рудківців, Берездівців, Гранок-Кутів, Горішнього, Долішнього, м. Нового Роздолу з церковними процесіями, національними прапорами. Приходять запрошені гості, учасники визвольних змагань, відомі діячі культури, поети. Приходять, щоби помолитись за душі тих, хто загинув на цих теренах, виборюючи Українську самостійність.

Відомо, що 14 серпня 1950 року на цьому місці від рук більшовицьких емгебістів загинули багаторічні борці за українську ідею, повстанці-революціонери подружжя Дмитро і Катерина Домашівські, уродженці Городища, і встановлений автором цих рядків, довгий час невідомий повстанець Дмитро Шарабура під псевдо «Карпо», уродженець Горішнього.

Вперше вшанувати загиблих воїнів люди зійшлися 14 серпня 2008 року. Тоді були лише припущення, що в цьому місці загинуло більше трьох повстанців, та тоді це не мало достовірного підтвердження.

З того часу минуло три роки. Крок за кроком тривала історико-дослідницька робота із вивчення й оприлюднення невідомих сторінок визвольної боротьба українського народу. За роки Української Незалежності виросло нове покоління істориків-патріотів, дослідників, які ведуть повсякденну, кропітку роботу, щоби відновити історичну справедливість, довести до широкого загалу реальні факти героїчної боротьби українців під проводом ОУН-УПА за право жити в незалежній державі, самостійно будувати своє майбутнє.

В останні роки видано ряд досліджень, у тому числі документів з повстанських архівів, які зібрано в 12-13-му томах «Літопису УПА», що висвітлюють важливі факти з життя і боротьби повстанців. Що стосується наших теренів, то автором зібрано нові достовірні відомості, які розкривають багато утаємничених сторінок боротьби наших земляків.

Пропонується чергове дослідження, яке відкриває імена невідомих до сьогодні повстанців, що загинули 14 серпня 1950 року. Чим більше дізнаємось про героїчне минуле нашого народу, вивчаючи фактичні матеріали і опитуючи живих свідків тих подій, тим важче стає на душі, серце наповнюється смутком і жалем, коли відкриваєш все нові трагічні сторінки переслідування і фізичного знищення «визволителями» зі сходу сотень й тисяч українських сімей та родин, єдиною провиною яких було бажання жити у своїй незалежній державі.

Однією з тих, хто пройшов пекло більшовицького терору-геноциду, є сім'я Трусь-Дідух із села Голдович, Жидачівського району (колишнього Новострілищанського ).

Йшов 1919 рік, кругом вирувала важка боротьба українського стрілецтва за відстоювання Державності Західноукраїнської Народної Республіки, але і в такій ситуації молоді люди знаходили одне одного, закохувались, створювали сім'ї. Так сталось і з Михайлом Трусем, що покохав молоду красуню з веселою вдачею на ім'я Надія, яка відповіла йому взаємністю. Новостворена сім'я могла зажити заможно і щасливо, але на долю жителів Західної України мали важливий вплив зовнішні чинники. В той час панська Польща отримала від Антанти виключне право на приєднання території Західної України, на якій утверджувались нові порядки, стало набагато важче жити українцям, ніж було за Австрійської імперії. Виснажливою працею добувався кусок насущного хліба для простого народу. Непосильна праця підточила сили Михайла, він занедужав і в розквіті сил пішов з життя, залишивши дружину та двох діточок - сина Григорія, 1920 р. н., і дочку Марію, 1923 р.н. Та Бог був милосердний, вдова Надія виходить вдруге заміж за Михайла Дідуха. Молодий чоловік стає турботливим батьком для дітей-сиріт. За роки подальшого подружнього життя в сім'ї народилось ще троє діточок – сини Петро, 1925р. н., Ярослав, 1927 р. н., Степан, 1931 р. н. Діти росли в злагоді і мирі, як одна дружна сім'я, всіляко допомагаючи батькам. Та з кожним роком панська Польща все більше обмежує права українців у праці, культурному і духовному житті, переслідуючи і забороняючи все українське. Життя ставало нестерпним. З важкими зусиллями відновлюються «Просвіта», спортивно-руханкові організації, викладання в школах уроків українською мовою. Українці починають об'єднуватись навколо національної ідеї, зароджуються підпільні осередки ОУН, які готують молодь до майбутнього супротиву діючій владі. Не був осторонь від цих процесів і найстарший син Григорій, він виступає як активний учасник культурно-просвітницьких гуртків, театралізованих дійств та вистав. Але не судилося творчому таланту Григорія проявитись в повній мірі. Нові громадсько-політичні процеси вимагали прикладання внутрішньої енергії, патріотичного настрою до активних дій. За німецької окупації Григорій вступає в ряди ОУН, при цьому виконує важливі доручення організації, призначається станичним. З формуванням збройних повстанських загонів в 1944 році вступає в їх ряди. Сьогодні детально дослідити його бойовий шлях протягом 1944-1950 років надзвичайно важко без наявності архівних документів, однак відомо, що в кінці 40-х років Григорій Трусь перебуває в збройному підпіллі ОУН стрільцем під псевдо «Тигр» у кущі «Карпа», який діяв на теренах Ходорівщини і Новострілищанщини. Також відомо, що Григорій («Тигр») бере шлюб з Катериною Кухар із с. Голдович. Та незабаром втрачає дружину, яку разом з батьками більшовики вивозять в Сибір через її брата Федора, що перебував у збройному підпіллі. 14 серпня 1950 року Григорій Трусь перебував зі своїми побратимами в бункері біля с. Чорного Острова, де вони разом прийняли героїчну смерть. У документах МДБ пишеться, що влітку о 9.30 год 14 серпня 1950 р. оперативно-військовою групою Ходорівського райвідділу МДБ при участі бійців I батальйону 332-го стрілецького полку внутрішніх військ МДБ в лісовому масиві Чорноострівський гай біля с. Руда (тепер Рудківці) знайдено добре замаскований бункер з п’ятьма підпільниками, які загинули, вчинивши відчайдушний опір. Вказано також, що з бункера вилучено 3 автомати, гвинтівку, 5 пістолетів, 4 гранати, 240 набоїв і друкарський ротар, що підтверджує версію про існування тут підпільної друкарні Ходорівського проводу ОУН. Під час обслідування бункера, за офіційними даними МДБ, виявлено, що загиблими партизанами були: Дмитро Домашівський («Ромб», «Чугайстер»), 1921 р.н., уродженець с. Городища Ходорівського району – керівник Ходорівського районного проводу ОУН; Катерина Домашівська (Вербовська), 1921 р.н., уродженка с. Городища, зв'язкова і машиністка районного проводу ОУН; Дмитро Шарабура («Карпо», «Голуб»), 1921 р. н., уродженець с. Горішнього Ходорівського району, кущовий; Григорій Трусь («Тигр»), 1920 р. н.; Онуфрій Чорній («Сірко», «Степовий»), 1920 р. н. із с. Баківців (на фото).

Повертаючись до долі сім'ї Трусь-Дідух, зобов'язаний розповісти про сестру й молодших братів Григорія. Сестра Марія також була в підпіллі, зв'язковою, виконувала важливі доручення організації. У 1947 році, під час чергового обшуку МДБ двору Трусь-Дідух, де сім'я уже не проживала (батько Михайло Дідух помер, а мати Надія з дочкою Марією і синами переховувались поміж чужих людей), керівник гарнізону Акачон дав наказ підпалити хату. Марія на той час перебувала в селі. Побачивши, що горить батьківська хата, прибігла до двору, надіючись, що емгебісти залишили село. Але це була помилка. Зайшовши на подвір'я, вона натрапила на засідку і кинулась втікати поміж сусідськими хатами. Марія від народження кульгала на одну ногу, та все ж таки змогла відірватись від переслідувачів і вибігла за село. Надворі було літо, липень, у той час неподалік пастухи пасли худобу і, затамувавши подих, спостерігали за розвитком подій. Про ці події розповів очевидець Михайло Змія із Голдович, який згадує: «Я пас худобу, зі мною був молодший брат Марії Степан Дідух. Ми бачили, як горіла хата, як за село вибігла дівчина, яку ми впізнали, за нею бігли двоє озброєних емгебістів. Незважаючи на природну ваду, вона зуміла відірватись від переслідувачів. Ми переживали і молили Бога, щоби Марія добігла до житнього поля, де можна було сховатись. Однак, побачивши, що наздогнати Марію не вдається, переслідувачі враз зупинились. Один другому поклав карабіна на плече, пролунав постріл - і Марія, змахнувши руками, впала в жито. Брат Степан, закривши обличчя руками, гірко заплакав. Її тіло залишили край дороги біля жита. Вночі Марію поховали в одній могилі з вітчимом Михайлом Дідухом».

Брат Григорія, Петро Дідух з 1944 року також перебуває у збройному підпіллі. Виділявся міцною статурою та неабиякою відвагою. Одного з осінніх вечорів, перебуваючи в селі Голдовичах, Петро зі своїм товаришем Ярославом Дралою ішли до фільварку на призначену зустріч. Біля одного з дворів натрапили на військову засідку, прийнявши за свого одягнутого в плащ-палатку емгебіста, який стояв спиною до них. Підійшовши близько до нього, Петро з Ярославом привітались. Більшовик різко повернувся, направивши автомата на партизанів. Та Петро не розгубився, швидким рухом схопивши автомата за дуло, повалив вояка на землю і приглушив його. Коли емгебіст прийшов до себе, партизани уже були далеко. Більшовики, розлючені невикористаною можливістю захопити партизанів, зчинили шалену стрілянину, під час якої в хаті була вбита Ксенія Мікулінська з Кнісела.

Йшов 1947 рік. По селу пішов поголос, що біля Нових Стрілищ загинув Петро Дідух. Почувши ту трагічну звістку, мати Петра Надія гірко заридала, та син Ярослав, як міг, заспокоював матір: вираз безмірної туги за вбитим сином на людях міг привести до нових репресій.

Брат Ярослав також допомагав підпіллю, мав зв’язок з партизанами, є припущення, що співпрацював з братом Григорієм (псевдо «Тигр»). Виконує доручення по зв’язку та розвідці, багато які із доручень були пов’язані з районним центром, де він вільно пересувався, діставав необхідну інформацію, так як навчався в середній школі м. Ходорів і не викликав ніякої підозри з боку репресивних органів. Після закінчення школи в 1948 році перейшов у збройне підпілля. В 1950 році сліди Ярослава загубились, де він загинув – невідомо.

В кінці 40-х років мати Надія залишилась одна з наймолодшим сином Степаном. Весь час була змушена переховуватись по чужих людях. В 1950 році емгебісти вистежили її в с. Лучанах, в сім’ї Довгих, де її заарештували і вислали в Сибір, м. Омськ. Степан залишився сам. Через деякий час одержав звістку від матері і поїхав до неї в Сибір. Та в 1951 році повертається на батьківщину, наводить зв’язки зі збройним підпіллям, виконує партизанські доручення. Одночасно закінчує школу в с. Дев’ятниках. Під час виконання чергового завдання перебуває в с. Юшківцях. Був вистежений емгебістами, які перебували в засідці біля сільського кладовища. Під час переслідування був убитий.

По смерті Сталіна, в кінці 50-х років мати повертається із Сибіру до свого села, живе серед чужих людей в болючих спогадах про втрачених дітей. Із життєрадісної, веселої Надії залишилась лише тінь – тінь Матері знекровленої України. Горе, яке їй завдали більшовики, нестерпним болем ятрило її серце до кінця життя. Вона жила вірою й надією, що прийде час і вона зустріне їх, своїх Героїв, в іншому житті – пригорне і обійме з материнською любов’ю. Похована Надія Дідух в рідних Лучанах.

Наш наступний герой, що поліг у нерівній боротьбі 14 серпня 1950 року під Чорним Островом .– Онуфрій Чорній, воїн УПА (псевдо «Степовий», він же «Сірко»), народився в 1920 році в с. Баківцях Жидачівського району (колишній Новострілищанський) у заможній селянській сім’ї Михайла і Ганни Чорніїв п’ятою дитиною. В Баківцях закінчив 4 класи початкової школи. Ще юнаком в 30-тих роках бере активну участь в культурно-просвітницькій роботі села. В «Просвіті» вивчає історію України, належить до активної частини української молоді, яка пропагувала українську ідею. Ще живе у Львові його сестра Михайлина, яка згадує: «Він тягнувся до всього українського, за що переслідувався польськими шовіністами. Одного вечора, повертаючись після занять в «Просвіті», Онуфрій зазнав нападу поляків, які його тяжко побили за поширення українських настроїв. Тіло його все було синє від побоїв».

За часів німецької окупації Онуфрій разом із батьками займався сільським господарством. Після відступу німців був затриманий енкаведистами в с. Репехові. Його завезли в Нові Стрілища, де запропонували співпрацю з органами. Знаючи, що вийти із застінку в нього іншого варіанту немає, Онуфрій погодився. Та, опинившись на волі, він через підпільника Івана Мідянського пов’язується зі збройним підпіллям та відходить в ліс. Незабаром енкаведисти починають активно розшукувати Онуфрія, провадять обшуки і допитують його рідних. Матір з дочкою Михайлиною змушені залишити рідний дім й переховуватись по чужих людях. А Онуфрія («Сірка») попереду чекала довготривала і важка боротьба з більшовицькими окупантами, яку він вів протягом двох тисяч двохсот днів. За цей період Онуфрій брав участь у десятках бойових операцій, що осяяні радістю перемоги і пригнічені болем від втрати побратимів. Яку потрібно було мати волю до боротьби, щоби в оточенні ворогів, в дощ і холод, переховуючись по криївках, не зламатись, не відступити, бути вірним присязі до останньої хвилини свого життя.

14 серпня 1950 року Онуфрій («Сірко») разом з чотирма побратимами прийняв свій останній бій за свободу. Всі вони не відступили, не здригнулись, не схилили голови перед ворогом, як і сотні, тисячі їх попередників – воїнів ОУН–УПА, що прагнули волі своєму народові. Вони й через десятки років захоплюють уже нові покоління своєю героїкоюта жертовністю в ім’я Української Незалежної Держави.

Вічна слава Героям!

Зіновій Горін, дослідник повстанської боротьби.

 

Розцінки на рекламу

Публікації під рубрикою

«На правах політичної реклами»

«Політична реклама»

Номер на 8 сторінок:

1 ст. - 15 грн./см. кв.;

2, 3, 6, 7 ст. - 6,0 грн. /см. кв.;

4-5 ст. – 8,0 грн /см. кв.;

8 - ст. - 10 грн /см. кв.

Друк матеріалів виборчих комісій - згідно договору. .

31. 08. 2018 р.

Затверджую: Гол. Редактор А. Данилець.

Останні коментарі