Любов до Батьківщини не знає кордонів.
Особистості О. Данилишин: «Якщо не об’єднаємось, то ще довго блукатимемо власною пустелею»
О. Данилишин: «Якщо не об’єднаємось, то ще довго блукатимемо власною пустелею» PDF Друк
Вівторок, 08 березня 2011, 16:32

Він не любить зайвої уваги до своєї персони, не вихваляється своїм минулим, хоча розповісти може чимало про ті лихі для українців часи. За нього говорять його справи, написані книги з іменами сотень людей, що потерпіли від рук окупантів. Він ніколи не відмовляється від спілкування із молоддю, не пропускає жодної нагоди, щоб донести до свідомості кожного з нас ідею національно-визвольної боротьби. У вихованні сьогоднішнього покоління бачить майбутнє молодої держави. Сьогодні Олексію Васильовичу Данилишину 80 літ. Напередодні такого поважного ювілею настав час ближче познайомити громадськість із цією цікавою, скромною, непретензійною та надзвичайно порядною особистістю якою є наш краянин.

Народився Олексій Васильович 9 березня 1931 року в с. Облазниці в звичайній селянській сім’ї. Батько Олексія належав до церковного комітету, був освіченим і належно дбав про виховання сина. Водив його на зібрання до читальні «Просвіта», багато розповідав про часи Козаччини, Гетьманщини, Січове Стрілецтво та здобуття Української держави в 1918 році. У дитячій пам’яті (Олексію тоді було 7 років) добре закарбувався той день, коли у рідному селі тужливо задзвеніли церковні дзвони, сповіщаючи про наглу смерть Євгена Коновальця (23 травня 1938 року), як селяни вивісили у знак трауру чорне знамено.

Бачачи здібності хлопця та за рекомендацією священика Якова Хом’яка батько віддав Олексія на навчання до Стрийської української гімназії.

Розповідаючи про свої дитячі роки та навчання у Стрию, Олексій Васильович добрим словом загадав сім’ю Тадея Залеського в якого довший час квартирував та товаришував із його дітьми. Часто доводилось чути малолітньому хлопцеві полеміку між господарем та його сином з приводу національно-визвольного руху, що набирав сили. Через усе своє життя Олексій Васильович проніс приємні, зворушливі спогади про перші роки навчання в українські гімназії. Досі сивочолий чоловік пам’ятає мудрі латинські прислів’я, із яких починав свої лекції професор латинської та української мов. Значення латинського прислів’я: «Не для школи, а для життя треба вчитися» зрозумів згодом, і воно ставало йому в пригоді не раз. Дитячу безтурботність та навчання перервала жахлива війна. Батько забрав сина із науки.

Згодом, уже за совєтської окупації Олексій закінчив 7 класів і в 1947 році поступив у Стрийське педагогічне училище. Знався із багатьма студентами, яких виключили із училище тільки за те, що не хотіли вступити в комсомол. Вихований у зовсім інших традиціях, знаючи історію свого народу, юнак не міг ніяк зрозуміти, як вчителі, а головне навіщо, напускають на студентів більшовицький дурман, перекручуючи історичні факти, задурманюючи свідомість молоді.

Якось, згадує Олексій Васильович, один із істориків училища Василь Сорока перестрів студента на перерві й попередив, мовляв: «Я знаю, що ти читаєш історію М. Грушевського. Але бережись, хлопче, бо можеш за це гірко поплатитись».

У той час на теренах Жидачівщини вже активно формувалась і діяла організація «Месників». Юні підпільники поширювали серед молоді брошури націоналістичного змісту, вели просвітницьку роботу з молоддю. Завдяки своєму односельцю Йосипу Михайловичу Олексій також долучився до молодих патріотів.

1949 року став членом підпільної молодіжної організації ОУН «Месники», провідником якої був Юрій Кремінь («Тарас»), уродженець села Буянова.

Серед студентської молоді діяла організація «Олег» - легальна організація, що теж займалася поширенням націоналістичних ідей. Олексій мав доручення готувати свідомих людей, які при потребі могли стати опорою до впровадження ідеї державності.

Серед молоді у той час панували революційні настрої, згадує Олексій Васильович, нелюбов до окупантів була в крові, адже майже кожен із них пережив особисту трагедію: когось із родини вислали чи вбили.

- Таких симпатиків залишилось багато, навіть після мого повернення із ув’язнення. До мене підходили, віталися, допомагали в скрутну хвилину, - згадує Олексій Данилишин.

За розповсюдження забороненої і підпільної літератури ОУН, листівок серед студентів і викладачів за доносом зв’язкового вночі 29 червня 1950 року Олексія Данилишина арештували органи МГБ в гуртожитку м. Стрия. За дві доби було арештовано 15 осіб з Жидачівського, Стрийського районів Дрогобицької області та Букачівського і Калуського районів Івано-Франківської області. Півроку тривали допити, катування і слідство в дрогобицькій тюрмі.

14-15 грудня 1950 року відбувся судовий процес. Трибунал виніс вирок трьом особам з ОУН (з Жидачівщини Юрію Креміню та Йосипу Михайловичу). Їх присудили до розстрілу. Решту дванадцятьом дали по 25 років позбавлення волі, п’ять років позбавлення прав з конфіскацією майна за ст. 54-1 а, 54-11; 54-10; 54-8 КК УРСР.

- Після суду ще 10 місяців просидів у тюрмі, а далі етапом тюрми Києва, Харкова, Петропавловська. І лише 14 жовтня 1951 року мене привезли в табір п/скр 392/2 - Джезказган Карагандинської області, ГУЛАГ «Степлаг» (60 тисяч осіб). З того часу я числився за номером раба СЕЕ-769, який був намальований чорною фарбою на п’ятьох кусках білого полотна, що були пришиті на плечах, спереду на куртці з правого боку, на рукаві лівої руки, а також на штанах і шапці.

Об’єкти, на яких ми працювали, - закриті підземні шахти, відкриті каменоломні, кар’єри мідної руди. На них застосовували спершу сухе буріння, пил від якого осідав на легенях в’язнів - через рік силікоз легень, що лікуванню не піддається.., що означало вірну смерть. Далі жертву в паперовому мішку викидали на візок, й конячка вивозила в останню дорогу через головну браму табору й пропуск конвоїра. Той виконував останню «волю» - молотком на довгому держалі розбивав череп, а до ноги прив’язував номер раба. Останнє місце спочинку - табірний цвинтар…

У 1953 році за доносом сексота за підпільну працю в таборі (у захисті прав політв’язнів) мене перевели в штрафний табір п/скр 392/31, де ми лупали камінь для щебеневого заводу. Через рік в таборі Кінгір, що за 40 км від нашого табору, було придушено повстання політв’язнів. Там під гусеницями танків загинуло понад 500 чоловік, більшість із яких були жінки. У підтримку повсталих наш табір (у кількості 200 в’язнів) відмовився вийти на роботу, а через 10 днів оголосив голодування (крім хворих). Вимагали скоротити робочий день до 8 годин, зняти номери, ґрати з вікон і дверей, добивалися можливості писати листи хоч раз у місяць (замість двох у рік), дозволу бачитися з рідними, вимагали перевести всіх нас у табір загального режиму та щоб комісія із Москви переглянула наші справи.

Через декілька днів у табірну зону ввійшли озброєні солдати у супроводі двох танків. Механізована техніка розпочала холосту стрільбу по наших бараках, повибивавши шибки вікон. За командою вигнали всіх нас на площу, наказавши лягти долілиць, заклавши руки за голову. Опору ми ніякого не чинили. Це були протест і вимоги.

Через рік цей штрафний табір ліквідували. Всіх в’язнів розвезли по тюрмах і таборах. Мене повернули в попередній табір. У 1956 році виїзна комісія Верховного суду СРСР на місцях розглядала наші справи. Багатьох було звільнено, в їх число потрапив і я, але без реабілітації.

У червні того ж року повернувся у рідне село. Проте мені відмовили у прописці. Шукаючи засобів до існування, подався на Роздільський сірчаний комбінат, де на той час вже працювало 12 тисяч чоловік. Підприємство потребувало робочих рук, тому взяли без зайвих запитань. Одержавши роботу, я зміг прописатися у с. Берездівцях Миколаївського району, отримав паспорт. Працюючи, паралельно вчився. Закінчив 10-й клас вечірньої школи й продовжив свою освіту в Стрийському профтехучилищі, отримав спеціальність електрорадіомеханіка. Згодом закінчив технікум електрифікації та механізації сільського господарства. Довший час (13 років) пропрацював у Жидачівському районі в електромережі.

Попри хрущовську відлигу колишні політичні в’язні все одно перебували під пильним наглядом органів КГБ. Неодноразово Олексія Васильовича викликали до військкомату, де вели з ним довгу бесіду, намагаючись схилити до того, щоб чоловік зрікся від своїх переконань і відкрито через газету чи радіо висловив зімну своїх поглядів. Та на такий зговір Олексій Данилишин не погодився.

- Пригадую, одного разу мене разом із дружиною запросили на весілля. Там зустрів своїх добрих друзів. Згадали добрі часи, заспівали українських пісень. А вже наступного дня викликав мене кагебіст. Каже: «Маєш гарний голос. А знаєш, що такі пісні співати негоже. Знаєш чим все це пахне?!». Порадив поменше бувати в таких компаніях. Ось така була моя куца воля, - згадує Олексій Васильович.

Про те, щоб взяти шлюб у церкві, теж не було навіть мови. Священик лише посвятив обручки молодому подружжю. В 1959 році Олексій Васильович побрався із своєю дружиною Ганною Теодорівною. Пліч-о-пліч вже 52 роки. Вона його підтримка й розрада. Разом збудували будинок, виростили, виховали й дали освіту двом синам та доньці. З 1973 до виходу на пенсію у 1991 році працював у пересувній техколоні Львівспецмонтажу. Проживає у селищі Гніздичеві.

На зорі проголошення Української незалежності радів та вболівав за побудову молодої держави, за відродження національної пам’яті. Цьому присвятив своє подальше життя.

Уже більше двадцяти років працює на благо громади. Подбав про те, щоб відкрити в селищі ще одну парафію при церкві Св. Покрови Кохавинського монастиря, де служать отці-редемптористи, а також як член парафіяльної ради постарався про виділення прощі під місцеве кладовище. Вже 16 років співає в церковному хорі. Добрий господар, окрім звичної свійської птиці та худібки, має гарний сад, невелику пасіку.

По краплинах збирає історію визвольного руху на Жидачівщині. Цьому віддає весь свій вільний час та витрачає власні заощадження. У цій кропіткій роботі відвідав вже понад 100 населених пунктів, записав спогади багатьох очевидців, долаючи десятки кілометрів, відшукав та змалював понад 100 криївок, схронів. Всі ці матеріали ввійдуть до третьої книги про національно-визвольну боротьбу на тернах нашого району.

- Багато написано, та імена сотні людей, так би мовити рядових воїнів, переважно через конспірацію не розкрито. Мені протягом останніх років вдалося встановити їхні імена та прізвища. Переконаний, що якби ми не пережили тієї національно-визвольної боротьби 30-50-х років, ми б сьогодні не мали своєї держави. Так тоді ми зазнали фізичної поразки, але дух нації, вихований на історії попередніх звершень, окріпнув з новою силою. Тисячі кілометрів були охоплені силами Української Повстанської Армії. Не маючи жодного союзника, лише ліс та селянську хату, воїни УПА змогли стати силою, з якою мусів рахуватися ворог.

На знанні власної історії та пошануванні її героїв маємо виховувати наше нове покоління. Виховувати так, як свого часу виховували нас наші батьки, - переконаний Олексій Васильович.

Найбільша мрія ювіляра, щоб національно-демократичні партії нарешті об’єдналися й виступили єдиною силою у парламенті. «Інакше ми ще довго блукатимемо власною пустелею».

Оксана ФРАНКІВ.

 

Розцінки на рекламу

Публікації під рубрикою

«На правах політичної реклами»

«Політична реклама»

Номер на 8 сторінок:

1 ст. - 15 грн./см. кв.;

2, 3, 6, 7 ст. - 6,0 грн. /см. кв.;

4-5 ст. – 8,0 грн /см. кв.;

8 - ст. - 10 грн /см. кв.

Друк матеріалів виборчих комісій - згідно договору. .

31. 08. 2018 р.

Затверджую: Гол. Редактор А. Данилець.

Останні коментарі